Історичні і політологічні дослідження

Титул і зміст журнала.

Видання Донецького національного університету імені Василя Стуса, історичний факультет.

Макет журнала в повному форматі.

Видання Донецького національного університету імені Василя Стуса, історичний факультет.

Поховання катакомбної культури міжріччя Дніпра та Дону з бронзовими ножами.

Adriy Dubiaha

Метою статті є систематизація й аналіз поховань доби середньої бронзи міжріччя Дніпра та Дону, яке відповідає ареалу Донецько-Донської катакомбної культури, що містили бронзові ножі. Дослідження ґрунтується на використанні таких методів, як порівняльний, історико-типологічний і статистичний. Зокрема, на основі статистичного аналізу з’ясовано, що поховання з бронзовими ножами катакомбної культури не варто вважати пересічними. Про це свідчить насиченість супровідним поховальним реманентом, що перевищує середні показники. Також установлено, що існують кореляти між похованнями з бронзовими ножами й іншими елементами озброєння, як-от вістря стріл, наконечники списів / дротиків, булав і сокир. Частина бронзових ножів могла виступати зброєю, причому зброєю неспеціалізованою. Для оцінки таких знахідок у похованнях важливим є аналіз супровідного інвентаря й іншого контексту. Актуальність цього напряму досліджень катакомбної культурної спільноти полягає у відсутності в наукових колах загальноприйнятої думки стосовно значення та сфери застосування цього елементу поховальних комплексів. На сьогодні існує кілька підходів щодо інтерпретації ножів: по-перше, як частина столового набору (зумовлено стійким поєднанням у похованнях з шилом і розглядається як ніж та виделка), по-друге, як предмет суто господарського вжитку (таке розуміння зумовлене переважно невеликими метричними характеристиками клинка), по-третє, як предмет озброєння. У результаті аналізу поховань, що містять бронзові ножі, виявлено, що всі запропоновані підходи є реалістичними. Але необхідно брати до уваги, що бронзовий ніж є важливим маркером високого прижиттєвого статусу і, попри свої морфметричні характеристики, може нести семіотичне навантаження зброї, а відтак – надавати «військового забарвлення» похованню. Можна припускати, що не всі воїни мали настільки високі статки, аби забезпечити себе зброєю з металу. Бойовий ніж може засвідчувати високий майновий статус небіжчика.

Генеалогія селянських родин с. Тернівка Черкаського повіту Київської губернії за матеріалами ревізійних переписів кінця XVIII – середини ХІХ ст.

Inna Petrova

Статтю присвячено дослідженню генеалогії селянських родин с. Тернівка Черкаського повіту Київської губернії. Як основні джерела для упорядкування родоводів селянських родин було обрано ревізькі «сказки», що зберігаються у Державному архіві Київської області. У статті конкретизовано час створення ревізьких «сказок» селянських родин с. Тернівка Черкаського повіту Київської губернії, з’ясовано сучасний стан їхнього збереження, виявлено інформаційний потенціал документів. Ревізькі «сказки» допомогли встановити динаміку чисельності, природного руху, статево-вікової структури селян Тернівки за 1795–1834 рр. У статті розглянуто в часовому вимірі співвідношення між чоловіками та жінками, демографічне навантаження на працездатне населення, тривалість життя селян цієї локальної території. Також було досліджено історію родин (Лихочасів, Третяків, Бугер), родинні зв’язки між ними та відносини. Визначено головні атрибути особи – ім’я, прізвище, вік, місце проживання, що фігурують у матеріалах ревізійних переписів. Авторка дослідження обґрунтувала необхідність використання інших джерел (метричних книг, сповідальних відомостей, матеріалів військового обліку та наборів тощо) для реконструкції родоводу селян. Комплексно подана в статті інформація зацікавить музейних працівників, архівістів, істориків-аматорів.

Роль інженерно-технічної інтелігенції в становленні та розвитку промисловості Півдня України модерної доби.

Igor Dovzhuk

Мета статті – розглянути професійну діяльність гірничих інженерів та інших профільних фахівців на Півдні України в модерну добу та показати їхню роль у становленні й розвитку тут металургійної промисловості.

Видатний гірничий інженер А. Ф. Мевіус присвятив майже півстоліття свого життя розвитку металургії Донецького басейну. Він багато років пропрацював у Луганському гірничому окрузі, начальником якого був з 1861 р. Працюючи на цій посаді, він зробив багато корисного для розвитку гірничо-металургійного виробництва в Донбасі. У 1860-ті роки керував будівництвом першої в Україні пудлінгової фабрики Луганського ливарного заводу. А. Ф. Мевіус – один з ініціаторів скликання з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії, які відіграли провідну роль у створенні промисловості Донбасу і Придніпров’я. Протягом 20 років він керував виконавчим органом з’їздів – його радою, користуючись авторитетом серед гірничих спеціалістів і промисловців Півдня.

Інженерно-технічна інтелігенція відіграла значну роль у становленні та розвитку залізорудної і металургійної промисловості Півдня у перед- і післяреформений період. Інженери і техніки спрямовували свою діяльність на вдосконалення виробництва та вивчення надр промислового регіону України. Відкриті інженерами великі поклади залізних руд стали базою для бурхливого розвитку тут металургійної промисловості. Технічні нововведення, упроваджені за ініціативою інженерно-технічних працівників, сприяли зростанню продуктивності виробництва. Окрім виробничої діяльності інженери займалися науковими дослідженнями, сприяючи розвитку теорії та практики гірничозаводської справи. Розглянута тема має перспективи подальшого дослідження, зокрема в період кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли відбувався бурхливий індустріальний розвиток Російської імперії, зокрема. й України.

Соціальний вплив духівництва на життя русинського населення Америки на шпальтах часопису «Свобода» кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Olena Korotkova

Метою дослідження є аналіз впливу католицького духівництва на соціальне життя русинського населення в Америці через вивчення публікацій українського часопису «Свобода» ХІХ – початку ХХ ст. Методологія дослідження: принципи системного наукового історизму, використання загальнонаукових методів аналізу, синтезу, узагальнення та порівняння. Наукова новизна та оригінальність полягає у детальному аналізі публікацій українського часопису «Свобода» в Америці ХІХ – початку ХХ ст., що дало можливість визначити виняткову роль католицького духівництва у формуванні соціальних цінностей русинського народу в еміграції, його роль у боротьбі за освіту, здоровий спосіб життя населення, національну і політичну єдність, покращення умов праці робітників і селянства, простежити діяльність «Руського народного союзу» українців у США та Канаді. Показано, що найважливішим чинником соціального життя українців в еміграції була україномовна преса. Католицьке духівництво намагалося контролювати соціальне життя «українських американців» задля збереження національних традицій, мови, поширення просвітництва, організації соціальної допомоги українцям та висвітлення найбільш важливих проблем емігрантів. Автори і дописувачі часопису «Свобода» закликали за прикладом інших народів (поляків, чехів, румунів) створювати народні організації задля підтримки підприємництва, шкільництва й освітянства, розвитку народної духовності та мови. Велика увага приділялася участі русинського народу у політичному житті, створенні клубів і культурних осередків. Головним досягненням «свободівців» стало створення єдиного соціально-політичного емігрантського центру – Руського Народного Союзу. Духівництво вело боротьбу за збереження мовної ідентичності українців. Автори постійно зверталися до проблематики мовної денацифікації, особливо русифікації населення. Окрім просвітництва автори часопису велику увагу приділяли аналізу епідеміологічної ситуації, поширення голоду, методам боротьби із захворюваннями віспою, холерою, грипом. Просвітницька робота дописувачів «Свободи» полягала і у висвітленні страшних соціальних наслідків пияцтва та нездорового способу життя українців. Духівництво ставило за мету боротьбу з недоїданням і голодом, висвітлювалися статистичні дані та трагічні випадки голодних смертей серед емігрантів у різних штатах. Вагомою перевагою часопису «Свобода», на відміну від церковних періодичних видань материкової України, стала його світська і соціальна спрямованість без перевантаження догматикою і проповідництвом.

Висновки: важливим і майже єдиним чинником суспільно-політичного життя українців за кордоном у процесі національного відродження та боротьби за національну єдність та ідентичність стало католицьке духівництво.

Матеріальне забезпечення безробітних в УСРР у 1920-х рр.

Ruslan Prilipko

У статті проаналізовано організаційні заходи радянсько-партійного керівництва із запровадження соціального страхування від безробіття в період НЕПу. Охарактеризовано порядок виплати допомоги безробітним, зазначено її розмір та тривалість забезпечення. Висвітлено діяльність бірж праці та страхових органів щодо призначення матеріальної допомоги. Простежено стан виплати та динаміку розподілу допомоги безробітним серед різних професійних груп. У результаті дослідження автор приходить до висновку, що перехід до нової економічної політики, який супроводжувався скасуванням трудової повинності та відкривав нові механізми регулювання ринку праці через співвідношення попиту та пропозиції на робочу силу, позначився масовим безробіттям. Окрім кон’юнктури ринку на зростання чисельності безробітних суттєво вплинули: зменшення обсягу державної промисловості та слабкий розвиток її приватної сфери; механізація виробництва; військова демобілізація; аграрне переселення, пролетаризація міст тощо. Поряд з індустріальними робітниками, що втратили заробіток через згортання виробництва, у групу ризику потрапили некваліфіковані робітники, серед яких вагома частка припадала на жінок та молодь.

Розробляючи заходи боротьби із безробіттям, радянські лідери були змушені взяти на озброєння всі форми захисту, вироблені світовою практикою. Серед них основну роль відіграло матеріальне забезпечення безробітних через виплату грошових допомог за рахунок коштів соціального страхування. Проте страхування безробітних тут мало класовий характер. Страхове законодавство було спрямоване переважно на забезпечення пролетарських кадрів і провадило чітку класову позицію. У більшості випадків при відмові у призначенні допомог керувалися не принципом свободи праці, а обов’язком трудової повинності на користь радянської держави. Розміри допомог з безробіття не диференціювалися залежно від розміру заробітної плати працівника, а вираховувалися із середнього заробітку. До того ж обсяг допомог залежав від території проживання безробітних та належності їх за професіями до певних категорій працівників. Обсяг грошової допомоги залежав також від стажу безперервної роботи та членства у профспілках.

«Контрреволюціонери в рясі»: як знищували духовенство в радянській Україні (1932–1933 рр.).

Tеtiana Hruzova

У статті авторкою здійснена спроба проаналізувати методи знищення духовенства на території радянської України під час антирелігійної політики радянської влади протягом 1932–1933 рр. Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові та історичні методи пізнання: аналізу, синтезу, порівняння, бібліографічної евристики, описовий метод та хронологічний. У статті було використано принципи історизму, об’єктивності та системності.

Прихід до влади більшовиків призвів до кардинальних змін у становищі релігійних спільнот. Влада знищувала церкву як соціальний інститут. У період загострення соціальних відносин, започаткованих колективізацією 1928 р. та боротьбою з куркульством як класу, церква і представники духовенства були розцінені як прибічники куркульства та контрреволюціонери, а тому мали бути цілковито викорінені та позбавлені можливості впливу на віруючих. Релігійне життя України в 1920–1930-хх рр. ХХ ст. опинилося на межі припинення. Але слідування християнським традиціям додавало суспільству сили для виживання в умовах глобального політичного експерименту, ініційованого верхівкою Радянського Союзу.

Владою були використані різні методи у знищенні духовенства. Зокрема, визначено алгоритми адміністративного та економічного тиску на церкви, що проявлявся у непомірних грошових та натуральних податках і був завищеним порівняно з реальним доходом священників. Охарактеризовано основні аргументи у пред’явленні обвинувачень під час арештів та заслань. Встановлено, що образ ворога-контрреволюціонера, який вдало використовували навіть в роки голоду, не увінчався успіхом.

Дослідження теми потребує подальшого вивчення, зокрема необхідно встановити роль і місце організованої релігійності в українському суспільстві та з’ясувати характер церковних трансформацій в умовах Голодомору.

Постать Степана Бандери на сторінках шкільних підручників з історії.

Bohdan Temirov

Стаття присвячена аналізу місця постаті С. Бандери у сучасних українських підручниках з історії, що, з одного боку, є важливим у контексті наукової дискусії про місію історичної освіти у розбудові громадянського суспільства, з іншого, привертає увагу до однієї з найбільш визначних і неодномірних особистостей у вітчизняній минувщині. Дослідження здійснене на основі опрацювання програм і підручників з історії із залученням загальнонаукових і спеціальних історичних (історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-генетичний) методів, спирається на принципи наукової об’єктивності, історизму, системності.

Аналіз підручникової літератури показав, що протягом 1990–2000-х рр. увага до постаті С. Бандери розширювалася від згадки його імені у двох сюжетах: щодо розколу ОУН і проголошення «Акта відновлення Української Держави» 30 червня 1941 р. та портретного зображення до доволі глибокого, наскільки дозволяє формат підручника, аналізу його ролі у виокремленні ОУН(б), доволі детальної біографічної довідки та визначенні його впливу на розгортання національного Руху Опору в роки Другої світової війни. Найдетальніша характеристика подана у виданнях авторства О. Струкевича та М. Мудрого й О. Гаркуші. Показово, що серед упорядників підручників переважають науковці та викладачі ЗВО, серед яких є дослідники, які заглиблено опрацьовують проблематику українського визвольного руху. Водночас привертає увагу вельми побіжне висвітлення життя та діяльності С. Бандери у період від 1944 р. до загибелі. Загалом у підручниках практично не приділено уваги українській діаспорі у другій половині ХХ ст., що звужує уявлення як про історію українства, так і про український визвольний рух, який тривав протягом усієї радянської доби.

Профспілки та безпека праці у призмі політичних викликів «відлиги».

Viktor Dokashenko

Розглядаються політичні аспекти діяльності професійних спілок у царині безпеки праці. Стверджується, що базою для політизації цього аспекту була державна форма власності на засоби виробництва. Доводиться, що влада «відлиги», користуючись відвертим нехтуванням проблеми безпечних умов праці з боку своїх попередників, намагалася всіляко привернути до неї увагу суспільства. При цьому свою власну турботу за безпеку праці вона підкреслено протиставляла бездіяльності сталінської команди, намагаючись отримати від цього політичну підтримку з боку трудящих. Необхідність останньої виводиться зі специфіки приходу владної команди до політичного керма та її перманентною боротьбою з прихильниками сталінщини. Вихідною точкою політичного аспекту проблеми автор вважає той факт, що в умовах безроздільного панування державної форми власності на засоби виробництва Конституція Української РСР гарантувала громадянам право на працю, оголошувала її обов’язком, а гарантій безпечних умов праці при цьому не надавала.

За твердженням дослідника, механізм реалізації владних амбіцій та завоювання нових симпатиків був прихований у розвитку ідеї розширення повноважень професійних спілок. Їхня «боротьба» за безпечні умови праці була лише одним із фрагментів політичної стратегії владної команди. Офіційне наділення спілок державними повноваженнями та правова легалізація їхніх численних компетенцій підпорядковувалися загальній стратегічній лінії, сформульованій у Новій програмі КПРС. Зроблено висновок, що профспілкам вдалося значно вдосконалити систему безпеки праці, позбавивши її старих, архаїчних форм. Крім того, нова влада змогла навіть створити в суспільстві атмосферу безперервної боротьби за покращення умов праці в усіх ланках виробництва, що створювало ілюзію її турботи про трудівників і позитивно впливало на її політичний імідж. Незважаючи на наявність певного позитиву в цьому процесі, політична значущість останнього розцінюється дослідником вище за практичну.

Микола Олімпійович Гриценко (17.07.1912–08.12.1979): до біографії видатного українського актора.

Roman Lytvynenko

Нарис присвячено деяким аспектам біографії видатного українського актора театру і кіно Миколи Олімпійовича Гриценка, який народився, провів своє дитинство і молодість в Донбасі. До написання його спонукнули розтиражовані в друкованих виданнях та інтернет-ресурсах помилки у біографічних відомостях як про самого Миколу Гриценка, так і членів його родини. Тому автор поставив за мету своєї наукової розвідки виправлення, уточнення й доповнення біографічних фактів щодо Миколи Гриценка і, побіжно, членів його родини, які припадають на донбаський період їхнього життя. Завдяки залученим архівним документам, мемуарним і деяким іншим джерелам, встановлено достеменну дату народження Миколи Гриценка – 17 (4) липня 1912 р., село Ясинувате Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Також виправлено помилкову дату народження його сестри Лілії Гриценко, яка насправді народилася 16 (3) листопада 1917 р. в селищі Горлівка Бахмутського повіту, а її справжнє ім’я – Лідія. Виявлено маловідомі факти щодо батьків майбутніх акторів. Батько Олімпій Іванович Гриценко, 1882 р. народження, походить з козацького роду, який протягом ХVІІІ–ХХ ст. проживав у селі Перегонівка Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Мати Фаїна Василівна, за наявними даними, народилася 1883 р. в Горлівці. Встановлено, що її справжнє ім’я – Феодосія.

Микола Гриценко навчався у початковій школі № 1 в Ясинуватій (1919–1926), потім у Дніпропетровському технікумі залізничного транспорту (1927–1931). Після навчання він спочатку працював на залізничних станціях Мушкетове і Ясинувата (1931–1932). Коли родина переїхала до Макіївки, Микола Гриценко працював конструктором на металургійному заводі «Сталь» і одночасно вчився на музично-драматичному робочому факультеті (1932–1934). Згодом він полишає Донбас і вступає до Київського драматичного технікуму при музичнодраматичному інституті імені Миколи Лисенка. Авторові вдалося встановити, що внаслідок політичних переслідувань Олімпій Іванович Гриценко мусив покинути родину і потрапив на Урал, де працював на Станкобудівельному заводі № 78 до 1938 р., коли його звинуватили в антирадянській діяльності, заарештували і розстріляли. Фаїна Василівна і Лілія Олімпіївна близько 1935–1936 р. переїхали до Москви, куди дещо раніше прибув з Києва Микола Гриценко.

Історія України в політичних маніпуляціях епохи постправди.

Kyrylo Mieliekiestsev

Стаття базується на аналізі новітньої літератури (наукових статей, авторських блогів) і джерел (повідомлень у соціальних мережах, веб-сайтах ЗМІ) для деталізації використання у діяльності політичних сил, діячів, державних органів влади історії для підтримки тих чи інших дій у зовнішній політиці. Методика статті, пов’язана з дослідженням джерел з мережі Інтернет, базується на сучасних реаліях так званої «епохи постправди», у якій емоційність того чи іншого повідомлення та його відповідність світогляду споживачів більшою мірою сприяють довірі, ніж кореляція повідомлення з фактичною інформацією. Для «політики постправди» характерне домінування коротких, чітких повідомлень, що зможе легко запам’ятати читач, який вимушений сприймати велику кількість різноманітної інформації кожного дня. Хоча здебільшого до такої політики зараховують сучасні «брехливі новини» та неправдиві висловлювання державних діячів, проте наведені в статті приклади демонструють, що для Східної Європи особливо характерна орієнтація на історичні ретроспективи як підґрунтя для виправдання сучасних політичних рішень. Через це для впровадження державної політики та оформлення свого публічного іміджу суб’єкти політичної діяльності активно використовують соціальні мережі, такі як Twitter. На прикладах заяв державних діячів України, Польщі та Москви розкрита багатостороння маніпуляція різноманітними фактами історії України (зокрема з їхнім викривленням) для підтвердження провладних наративів як в очах власного населення, так і задля вимагання компенсацій з боку інших сторін. Останнє визначено як особливо перспективний напрям історичних маніпуляцій, що відрізняється від застарілої кремлівської практики фальсифікацій та заперечень, проте ризикує розігріти й польсько-українські неузгодження у разі відсутності єдиної позиції.

Чеський елемент у російських військових формуваннях доби Великої війни.

Svitlana Shulha

Проблеми етнічної історії окремих регіонів України є важливими та впливовими факторами сучасної етносоціальної державної політики. Життєдіяльність окремих етнічних груп протягом століть складала широку палітру буття населення України. Чехи, оселившись в Україні у середині ХІХ ст., інтегрувалися у її господарський і культурно-освітній простір, надали йому особливих рис, водночас зберігаючи риси етнічної ідентичності. Їхня спадщина донині прослідковується на Волині, в Криму та Півдні України.

Метою дослідження є визначення характерних ознак чеського та словацького громадського руху в Росії та виникнення у складі російської армії чехословацьких військових формувань у роки Великої війни. У статті розглянуто етапи формування чеського та словацького громадського руху в Російській імперії в роки війни, його еволюцію від окремих товариств чехів і словаків культурницького характеру до об’єднання у Союз чехословацьких товариств в Росії, характерною рисою якого була проросійська позиція його очільників. Ґрунтуючись на вивченні та аналізі документів архівів Чеської Республіки та України, наративних джерел, прослідковано еволюцію політичної орієнтації громадського руху чехів і словаків від проросійської позиції до орієнтації на країни Західної Європи. Визначено етапи формування військових об’єднань чехів та словаків у російській армії 1914–1917 рр., прослідковано чисельне зростання, охарактеризовано участь Чеського легіону у боях на східному фронті. Окреслено позицію Національної ради чехів і словаків на чолі із Т. Масариком щодо подій 1917 р. в Росії та прослідковано відносини Союзу з Тимчасовим урядом. Розкрито роль волинських чехів у становленні Чеської дружини, її фінансовому та матеріальному забезпеченні.

Джеймс Бірнс – Державний секретар і політичний суперник Гаррі Трумена.

Tetiana Кlininа

Стаття присвячена одному з державних секретарів Сполучених Штатів Америки Джеймсу Бірнсу, людині, яка мала різнобарвну кар’єрну історію в політичному житті США. Автор надає історіографічний аналіз робіт, присвячених життю та діяльності американського політика, певний наголос робиться на мемуарах Дж. Бірнса та Г. Трумена – ключових осіб цього дослідження. Методологічною базою стали методи системного аналізу та синтезу, проблемно-хронологічний та описовий методи. Також застосовувався принцип історизму, який дав змогу розглянути явище, яке ми вивчаємо, у процесі його розвитку, і, як результат, дало можливість застосувати метод періодизації, зокрема виділити два етапи у розвитку політичних стосунків між президентом та його державним секретарем. У статті зазначається, що на початковому етапі свого президентства Г. Трумен більшою мірою спирався на поради Дж. Бірнса, оскільки свого часу останній був наставником Г. Трумена в Сенаті США. Зокрема, Дж. Бірнс надав невідому Г. Трумену інформацію щодо проєкту з виготовлення атомної бомби і був одним з ініціаторів бомбардування Японії. Призначивши Дж. Бірнса державним секретарем, Г. Трумен сигналізував про наступництво політики Ф. Рузвельта і отримав біля себе «очевидця» Ялтинських угод та інформатора щодо подальших дій. А тому Дж. Бірнс, відіграючи головну роль на Потсдамській, Паризькій мирних конференціях і розуміючи свій статус «очевидця», майже не звертав уваги на експертів з державного департаменту, а також ігнорував Г. Трумена і сам формував зовнішній курс країни. Згодом стало зрозумілим, що Г. Трумен почав займати більш жорству позицію на світовій арені (особливо у відносинах з СРСР), водночас Дж. Бірнс намагався йти на певні поступки (особливо в тих же відносинах з СРСР). Таке протиставлення врешті-решт дало свої плоди: політична дистанція між ними збільшувалася, а особистісні зв’язки слабшали. Поступово відносини між цими двома людьми ставали напруженими, особливо коли Г. Трумен відчув, що Дж. Бірнс намагався самостійно визначити зовнішню політику та інформувати президента тільки після цього. Одним із перших випадків розбіжностей була Московська конференція у грудні 1945 р., яка стала початком кінця кар’єри державного секретаря. Г. Трумен максимально відсторонив Дж. Бірнса від проведення зовнішньополітичного курсу країни і в січні 1947 р. офіційно прийняв його відставку.

Сузір’я ректорів і професорів Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара.

Alexander But

Рец. на кн. Савчук В. С. Ректори Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара (1918–2018) / Книга нарисів / голова редкол. чл.-кор. НАН України, проф. М. В. Поляков; В. С. Савчук. Дніпро: Ліра, 2018. 212 с.; Професори Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара: бібліографічний довідник / голова редкол. чл.-кор. НАН України, проф. М. В. Поляков та ін. 3-тє вид., перероб. і доп. Дніпро: Ліра, 2018 400 с